Почала читати збірку "Баби-онучки" від Creative Women Publishing — спогади жінок різними говірками з усієї України про своїх бабусь. Не дочитала: захотілося малювати.

Бо згадала своє. Село, вечір, і те, як я чекала години, коли гнатимуть корів з паші. Виходили на лавку завчасно — щоб устигнути посидіти. Іноді вдвох з бабою, іноді підходила сусідка. Баба вчила мене плести з трави колечка на пальці. А коли йшли корови — розказувала, де чия, у якої який норов, що за господарі, які були пригоди з норовистими.

Розваг у селі було небагато. Але мені вистачало.

А ще я любила ловити коників-стрибунців. Одного впіймала й принесла бабі — хай постереже у фартусі, щоб не втік. Прийшла по нього, а баба каже: прогриз дірку і втік. І показала ту дірку.

Уже дорослою я зрозуміла, що баба його просто відпустила. А тоді довго боялася коників — думала, вони такі зубаті, що фартух прогризають